Читать онлайн книгу "Останній листок (збірник)"

Останнiй листок (збiрник)
О. Генрi


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
О. Генрi (1862–1910) – псевдонiм Вiльяма Сiднея Портера, одного з найпопулярнiших класикiв свiтовоi лiтератури. Комусь потрiбно написати тисячi сторiнок, щоб створити генiальний твiр, а комусь потрiбен для цього лише клаптик паперу. Саме на клаптику паперу банкiвський службовець Портер, засуджений на три роки за нестачу грошових коштiв, створив у в’язницi свое перше оповiдання пiд псевдонiмом О. Генрi, надихнувшись iсторiями спiвкамерникiв. А далi було близько 280 новел, роман «Королi i капуста», численнi фейлетони.

Його твори – це маленькi iсторii простих людей: клеркiв, продавчинь, невiдомих художникiв, дрiбних авантюристiв, фермерiв, навiть волоцюг… Лаконiчнiсть викладу, тонкий гумор, незвичайнiсть сюжету i завжди непередбачувана розв’язка уже бiльше ста рокiв привертають увагу читачiв до малоi прози О. Генрi, великого письменника «маленьких людей».





О.Генрi

Останнiй листок





Долоня Тобiна


Якось Тобiн i я поiхали вдвох на Конi-Айленд. У нас було чотири долари на двох, а Тобiну треба було розвiятись. Його кохана Кетi Магорнер з графства Слiго, виiхавши три мiсяцi тому до Америки, пропала. При нiй були сотня доларiв власних заощаджень i сотня, виручена вiд продажу Тобiновоi спадщини, що складалась з маленького будиночка i одноi свинi. Пiсля того як Тобiн одержав листа, в якому вона писала, що виiжджае до нього, про неi не було бiльше жодноi чутки. Тобiн давав об’яви в газетах, але дiвчина не знайшлась.

Так от, поiхали ми з Тобiном на Конi-Айленд, гадаючи, що рiзнi атракцiони i запах смажених зерен кукурудзи розвiють тугу серця в його грудях. Але Тобiн був важкодум, i журба мiцно вселилася в нього. Вiн скреготав зубами, дивлячись на повiтрянi кулi, вiн проклинав кiно i, хоч жодного разу не вiдмовився вiд пропозицii випити, все ж таки з презирством вiдвернувся вiд лялькового театру i ладен був побити всiх фотографiв.

Тодi я повiв його на одну з бiчних алей, де атракцiони були трохи менш настирливими. Бiля невеличкого, шiсть на вiсiм футiв, балагана Тобiн зупинився, i щось людське з’явилось у його поглядi.

– Тут, – каже вiн, – я розвiю свою журбу. Чудова хiромантка з-над рiки Нiлу дослiдить долоню моеi руки, i менi буде вiдомо, чи трапиться те, що мае трапитись.

Тобiн вiрив у всiлякi прикмети i надприроднi явища. Вiн мав твердi переконання вiдносно таких речей, як чорнi коти, щасливi номери i прогнози погоди в газетах.

Ми увiйшли в цей чудесний курятник, де для таемничостi були розвiшанi червонi простирадла i малюнки рук, на яких лiнii перехрещувались, як рейки на залiзничному вузлi. Напис над дверима повiдомляв, що в цьому курятнику сидить мадам Зозо, египетська хiромантка. Мадам була гладка жiнка в червоному джемперi з вигаптованими на ньому закарлючками i чудернацькими звiрами. Тобiн дае iй десять центiв i простягае руку. Вона пiднiмае його руку – рiдну сестру копита ломовоi коняки – i дивиться, чи не прийшов вiн бува за пiдковою.

– Чоловiче, – каже мадам Зозо, – лiнii вашоi кiнцiвки показують…

– Це зовсiм не нога, – перебивае ii Тобiн. – Звичайно, вона не дуже красива, але перед вами моя долоня.

– Лiнii показують, – каже мадам, – що у вашому життi було нещастя. І воно не останне. Гора Венери, – чи, може, це просто синець вiд каменя, – показуе, що ви закоханi. Ви мали клопiт, причиною якого була ваша кохана.

– Це вона про Кетi Магорнер згадуе, – голосно шепоче Тобiн, нахиляючись до мене.

– Я бачу, – каже хiромантка, – багато журби та нещастя через когось, кого ви не можете забути. Я бачу лiнii, якi вказують на лiтеру «К» i лiтеру «М» у ii iменi.

– Чуеш, – каже менi Тобiн, – чуеш, що вона говорить?

– Стережiться, – веде далi хiромантка, – темного чоловiка i свiтлоi жiнки: вони принесуть вам неприемностi. Дуже скоро ви поiдете водою i зазнаете фiнансовоi втрати. Я бачу лiнiю, яка принесе вам щастя. Є чоловiк, який увiйде в ваше життя i приверне до вас фортуну. Коли ви його побачите, ви пiзнаете його по кривому носу.

– А iм’я його там не позначене? – питае Тобiн. – Було б зручнiше привiтатись до нього, коли вiн почне навалювати менi щастя.

– Його iм’я, – каже хiромантка, прикидаючись замисленою, – не написане лiнiями, але вони показують, що воно мае бути довгим i в ньому повинна бути лiтера «о». Я нiчого бiльше не можу сказати. Бувайте здоровi! Не загороджуйте дверi.

– Дивно, звiдки вона все це знае, – каже Тобiн по дорозi на пристань.

Коли ми проштовхувались бiля ворiт, якийсь негр зачепив запаленою сигарою Тобiна за вухо i почались неприемностi. Тобiн вдарив його по шиi, жiнки заверещали, i менi довелось витягати його з натовпу, поки не з’явилась полiцiя. Тобiн завжди бувае в небезпечному настроi, коли задоволений собою.

Ми повертались пароплавом, i коли почули оклик:

«Кому потрiбнi послуги офiцiанта?», – Тобiн спробував вiдгукнутися, вiдчуваючи бажання вихилити кухоль пива, але, обмацавши кишенi, з’ясував, що вони порожнi. Хтось зацiкавився його грiшми пiд час бiйки. Так ми i сидiли з сухими горлами на лавах, слухаючи, як iталiйцi вигравали на скрипках на палубi. Як би там не було, настрiй у Тобiна був гiрший, нiж коли ми виiжджали.

На лавi, що напроти поручнiв, сидiла молода жiнка з волоссям майже бiлого кольору i вдягнена так, як одягаються пасажирки шикарних автомобiлiв. Проходячи повз неi, Тобiн ненароком зачепив ii за ногу i, оскiльки вiн завжди дуже люб’язний з дамами, коли бувае напiдпитку, спробував зняти свого капелюха, щоб вибачитись. Але замiсть того збив капелюх з голови, i вiтер здув його за борт.

Тобiн повернувся назад i сiв, а я вирiшив глядiти за ним, бо напастi сипались на нього одна за одною. У таких випадках у нього звичайно з’являлось бажання побити того з присутнiх, хто був найкраще одягнений, а зараз вiн мiг би навiть спробувати захопити команду над пароплавом.

Коли раптом Тобiн хапае мене за руку i каже схвильовано:

– Джоне, ти знаеш, що ми зараз робимо? Ми iдемо водою!

– Нiчого, – кажу я. – Заспокойся. Через десять хвилин пароплав пристане.

– Глянь, – каже вiн, – на цю бiляву жiнку, що сидить он там. А пам’ятаеш негра, який припiк менi вухо? А хiба не втратив я грошi? Там було аж долар шiстдесят п’ять центiв.

Я думав, що вiн просто пiдсумовуе своi невдачi, щоб розбушуватися, дiставши для цього пiдходяще виправдання, як це звичайно роблять усi люди, i тому спробував переконати його, що всi цi невдачi – просто дурницi.

– Слухай, – каже Тобiн. – Тобi не дано сприймати дар пророкування або розумiти чудеса тих, ким рухае натхнення. Що сказала тобi дама-хiромантка по моiй руцi? Тепер це проходить перед твоiми очима. «Стережiться, – сказала вона, – темного чоловiка i свiтлоi жiнки: вони принесуть вам неприемностi». Хiба ти забув про того негра, хоч i вiн одержав трохи неприемностей вiд мого стусана? Чи можеш ти показати менi свiтлiшу жiнку, нiж та блондинка, через яку мiй капелюх упав у воду? І де, нарештi, той долар шiстдесят п’ять центiв, якi були в моiй жилетцi, коли ми вийшли з тиру?

Здавалося, що коли розставити подii, як це зробив Тобiн, вони дiйсно пiдтверджували правильнiсть провiщення, але, на мою думку, такi нещастя могли спiткати кожного на Конi-Айлендi навiть без будь-якого втручання з боку хiромантii.

Тобiн пiдвiвся i почав походжати по палубi, пильно придивляючись до пасажирiв своiми маленькими червоними очима. Я спитав його, що за причина цих маневрiв: нiколи не знаеш, що Тобiн мае на думцi, поки вiн не почне це здiйснювати.

– Слiд тобi знати, – каже вiн, – що я чекаю порятунку, який обiцяли менi лiнii моеi долонi. Я шукаю кривоносого чоловiка, який мае принести щастя. Це едине, що нас врятуе. Джон, чи бачив ти коли у своему життi бiльшу банду чортових прямоносих?

Пароплав причалив о пiв на десяту, ми вийшли i попрямували в мiсто по Двадцять другiй вулицi. Тобiн iшов без капелюха.

На розi вулицi пiд газовим лiхтарем стояла людина i дивилась поверх рейок надземноi залiзницi на мiсяць. Це був високий чоловiк, порядно вдягнений, з сигарою у зубах, i я помiтив, що його нiс, подiбно до змii, робив два вигини мiж перенiссям i кiнчиком носа. Тобiн також вiдразу помiтив його, i я почув, як важко вiн став дихати, наче кiнь, з якого знiмають сiдло. Вiн пiдходить прямо до цього чоловiка, i я разом з ним.

– Добривечiр вам! – каже йому Тобiн.

Чоловiк виймае з рота сигару i видавлюе з себе дружне привiтання.

– А чи не скажете ви нам ваше iм’я i дасте нам цим змогу встановити його розмiри? – питае Тобiн. – Можливо, нам доведеться з вами познайомитись.

– Мое iм’я, – ввiчливо каже чоловiк, – Фрiденхаусман – Максiмус Г. Фрiденхаусман.

– Довжина пiдходяща, – каже Тобiн. – А чи не вживаете ви при написаннi «о» де-небудь на протязi вашого iменi?

– Нi, не вживаю, – каже чоловiк.

– А можете ви написати його з лiтерою «о»? – стурбовано довiдуеться Тобiн.

– Якщо ваша совiсть дозволить вам, – каже носач, – i якщо ви не маете нахилу до iноземних мов, ви могли б, щоб вдовольнити себе, всунути цю лiтеру у передостаннiй склад.

– Дуже добре, – каже Тобiн. – Перед вами Джон Малоун i Данiель Тобiн.

– Дуже приемно познайомитись, – каже чоловiк вклоняючись. – А тепер, оскiльки я ще не зрозумiв, нащо вам було скликати нараду з питань правопису на розi вулицi, можливо, ви наведете якiсь розумнi виправдання вашоi вiльноi поведiнки.

– За двома ознаками, – вiдповiдае Тобiн, пояснюючи йому, – якi ви назвали у вiдповiдностi з тим, що египетська хiромантка прочитала на долонi моеi руки, ви покликанi компенсувати мене щастям за лiнii турбот, що ведуть до негра та блондинки, якiй наступили на ногу на пароплавi, не кажучи вже про фiнансову втрату в розмiрi долара шiстдесяти п’яти центiв. Досi все збувалося.

Чоловiк кинув курити i глянув на мене.

– Може, ви хочете запропонувати якiсь поправки до цiеi заяви, чи й ви в однаковому станi? По вашому вигляду я вважав, що ви могли б за ним доглядати.

– Нiяких, – вiдповiдаю я, – крiм того, що на вигляд ви, як одна пiдкова схожа на iншу, схожi на щастя, провiщене моему друговi. Якщо нi, я не знаю, що й казати, – мабуть, брешуть лiнii Тобiновоi руки.

– Обидва ви один одного вартi, – каже носатий чоловiк, шукаючи очима полiсмена. – Я одержав величезну насолоду вiд розмови з вами. На добранiч.

Промовивши це, вiн засовуе в рота свою сигару i поспiхом переходить на другий бiк вулицi. Але Тобiн не вiдстае вiд нього i тримаеться з одного боку, а з другого – крокую я.

– Що це? – дуже голосно питае вiн, зупиняючись на тротуарi i зсуваючи капелюх на потилицю. – Ви йдете за мною? Я вже сказав вам, що дуже радий був познайомитись. Але тепер едине мое бажання – позбутися вас. Я йду додому.

– Ідiть собi, – каже Тобiн, погладжуючи його рукав. – Справдi, iдiть собi додому. А я сидiтиму перед дверима вашого будинку, поки ви не вийдете ранком. Бо тiльки вiд вас залежить зняти з мене прокляття негра, блондинки i фiнансовоi втрати у долар шiстдесят п’ять центiв.

– Дивна галюцинацiя, – говорить чоловiк, звертаючись до мене як до бiльш помiркованого психа. – А чи не краще було б вам забрати його додому?

– Слухайте, чоловiче, – кажу я йому. – Данiель Тобiн зараз, як i завжди, при своему розумi. Може, його думки трохи безладнi, так це з тоi причини, що вiн випив достатньо, щоб схвилюватись, але не достатньо, щоб заглушити голос розуму. Вiн робить тiльки те, що пiдказують йому його категорii мислення та забобони, про якi я вам усе поясню. Сказавши так, я виклав йому факти про даму-хiромантку i про те, як пiдозра впала на нього як на знаряддя щасливоi долi.

– Тепер зрозумiйте, – закiнчив я, – мою позицiю у цьому порушеннi громадського спокою. Як видно з моiх пояснень, я друг мого друга Тобiна. Легко бути другом багатого, бо вiн платить; неважко бути i другом бiдного, бо тодi ви вiд подяк стаете гордовитим i вашi портрети, на яких ви зображенi з вiдром вугiлля i сиротою в кожнiй руцi, всюди друкують. Але найважчим випробуванням дружнiх почуттiв е справжня дружба з дурнем вiд народження. А це саме те, що я зараз роблю, бо, на мою думку, з долонi моеi руки не прочитаеш iншоi долi, крiм тоi, яка була туди вписана держаком мого кайла. І хоч ви маете на своему носi найбiльший горб у Нью-Йорку, я сумнiваюсь, чи змогли б навiть усi вiщуни, якi практикують в цiй галузi, видоiти з вас хоч краплю щастя. Але лiнii на Тобiновiй руцi ясно вказують на вас, i я допомагатиму йому, доки вiн не переконаеться, що з вас нiчого взяти.

Тодi чоловiк раптом почав реготати. Вiн сперся на стiну будинку i довго реготав. Потiм вiн поплескав мене i Тобiна по плечах i взяв кожного попiд руку.

– Це моя помилка, – говорить вiн. – Хiба мiг я сподiватись, що на розi вулицi зi мною трапиться така приемна i чудова пригода? Менi здавалося, що ви не вартi уваги. Тут зовсiм близенько е невеличке кафе, пiдходяще для того, щоб розважитись з такими цiкавими людьми. Ходiмо туди, вип’емо i побалакаемо про марнiсть безумовного. Говорячи так, вiн завiв нас iз Тобiном у задню кiмнату бара, замовив випивку i заплатив за неi. Ми запалили сигари, i вiн дивився на нас, як на рiдних братiв.

– Треба вам знати, – каже цей посланець долi, – що моею професiею е те, що зветься лiтературою. Я виходжу ночами з дому i блукаю, шукаючи особливостей характеру в людях i iстини в небесах, що над нами. Коли ви мене зустрiли, я роздумував про надземну залiзницю у зв’язку з головним свiтилом ночi. Тут швидко залишаеш поезiю та мистецтво: мiсяць – не бiльше як нудне, безживне тiло, що механiчно рухается. Але це лише особистi думки, бо лiтература мае своi окремi закони. Я сподiваюсь написати книгу, у якiй поясню дивнi речi, якi я вiдкрив у життi.

– Ви збираетесь всунути мене у книжку! – каже Тобiн, обурюючись. – Мене – у книжку?

– Нi, я цього не зроблю, – каже чоловiк, – бо ви не умiститесь помiж обкладинки. Нi. Найкраще, що я можу зробити, – це одержати вiд вас насолоду самому, бо ще не прийшов час зламати обмеження друку. Ви виглядали б фантастичним типом. І все одно тiльки я сам мушу випити цю чашу насолоди. Але дякую вам, хлопцi, повiрте, я справдi вдячний.

– Ваше базiкання, – каже Тобiн, дмухаючи через своi вуса i б’ючи кулаком по столу, – це тiльки огиднi випади проти мого терпiння. З вашого кривого носа було обiцяне щастя, але ви приносите не бiльше плодiв, нiж барабанна паличка. Ви нагадуете зi своiми книжними балачками вiтер, що дме крiзь дiрку. Певна рiч, тепер я подумав би, що долоня моеi руки збрехала, але, оскiльки виявилися правдою негр i блондинка, i…

– Помовчте, – каже довгов’язий чоловiк. – Хiба ви заблудитесь через мою фiзiономiю? Мiй нiс зробить все, що у його можливостях. Наповнимо знову цi склянки, бо видатнi характери мусять бути добре змоченi, вони швидко псуються в сухiй моральнiй атмосферi.

Так от, цей лiтератор зробив, на мою думку, добре, охоче розплатившись за все в той час, коли наш з Тобiном капiтал був остаточно вичерпаний пророцтвами. Але Тобiн вважав себе скривдженим i, хоч вiн пив спокiйно, його очi наливались кров’ю.

Через якийсь час ми вибрались звiдти, бо була вже одинадцята година, i постояли трохи на тротуарi. Тодi чоловiк сказав, що йому час повертатись додому, i запросив нас iти разом з ним. Так ми пройшли два квартали i попали у провулок, вздовж якого тягнулися цеглянi будинки з високими ганками i залiзними огорожами. Чоловiк пiдiйшов до одного з них i глянув на верхнi вiкна, якi вже були темнi.

– Це i е мое скромне помешкання, – каже вiн. – За всiма ознаками я починаю думати, що моя дружина пiшла спочивати, i тому я рискну виявити трохи гостинностi. Я хотiв би, щоб ви зайшли до нижньоi кiмнати, де ми обiдаемо, i перекусили. Там знайдеться трохи смачноi холодноi качки, сир i пляшка або двi елю. Заходьте, будь ласка, i iжте, бо я перед вами в боргу за розвагу.

Нашi з Тобiном апетит i совiсть були схильнi прийняти цю пропозицiю, хоч Тобiну з його забобонами важко було повiрити, що саме кiлька склянок спиртного i холодна закуска являють собою щастя, обiцяне у вiдповiдностi з лiнiями на його долонi.

– Спускайтеся вниз цими сходами, – каже чоловiк з кривим носом, – а я пiду у верхнi дверi i вiдчиню вам. Я скажу новiй дiвчинi, що працюе в нас на кухнi, приготувати вам каву. Як на молоду iрландську дiвчину, що прибула до Америки лише три мiсяцi тому, – Кетi Магорнер чудово готуе каву. Заходьте, – каже чоловiк, – а я зараз пошлю ii до вас.




Дари волхвiв


Один долар вiсiмдесят сiм центiв. Це було все. Із них шiстдесят центiв – монетками по одному центу. Вона вiдвойовувала кожну монетку, торгуючись iз бакалiйником, зеленярем, м’ясником так запекло, що аж вуха палали вiд мовчазного осуду ii скупостi, викликаноi надмiрною ощадливiстю. Делла тричi перелiчила грошi. Один долар вiсiмдесят сiм центiв. А завтра Рiздво.

Що було дiяти – хiба впасти на стару, потерту маленьку кушетку i заплакати. Так Делла i зробила. З цього маемо дiйти повчального висновку, що життя складаеться iз слiз, зiтхань, усмiшок, причому зiтхання переважають.

Поки господиня переходить поступово вiд першоi стадii до другоi, огляньмо ii господу. Мебльована квартира за вiсiм доларiв на тиждень. Не можна сказати, що вона зовсiм убога, але щось спiльне з цим поняттям, безперечно, мае.

Внизу, у вестибюлi, скринька для листiв, у щiлину якоi не ввiйшов би жоден лист, i кнопка електричного дзвоника, з якоi жодному смертному не пощастило б витиснути нiякого звуку. На дверях була ще прикрiплена картка з написом «М-р Джеймс Дiллiнгем Янг».

Слово «Дiллiнгем» розтягнулось на всю довжину в той недавнiй час процвiтання, коли власник цього iменi одержував тридцять доларiв на тиждень. Тепер вiн заробляв тiльки двадцять доларiв, i лiтери в словi «Дiллiнгем» поблякли, немовби серйозно замислились, чи не скоротитись iм до скромного, без претензiй «Д». Та хоч коли мiстер Джеймс Дiллiнгем Янг, приходячи додому, пiднiмався у свою квартиру на верхньому поверсi, його завжди зустрiчав вигук «Джиме!» i гарячi обiйми мiсiс Джеймс Дiллiнгем Янг – ii ви вже знаете як Деллу. А це й справдi так гарно!

Делла перестала плакати i провела пуховкою по щоках. Вона стояла бiля вiкна, сумно дивлячись на сiрого кота, який прогулювався по сiрому паркану в сiрому дворi. Завтра Рiздво, а в неi тiльки долар i вiсiмдесят сiм центiв, щоб купити подарунок Джимовi! Вона мiсяцями економила буквально кожен цент, i ось це все, що вдалося зiбрати. За двадцять доларiв на тиждень далеко не заiдеш. Витрати були бiльшi, нiж вона розраховувала. Витрати завжди бiльшi. Тiльки долар i вiсiмдесят сiм центiв, щоб купити подарунок Джимовi! Їi Джимовi! Багато щасливих годин провела вона, роздумуючи, що б таке подарувати йому на Рiздво. Щось особливе, рiдкiсне, коштовне, хоч трохи гiдне високоi честi належати Джимовi.

Мiж вiкнами кiмнати стояло трюмо. Можливо, вам нiколи не випадало дивитися в трюмо у восьмидоларовiй мебльованiй квартирi. Дуже худа i дуже рухлива людина, спостерiгаючи швидку змiну своiх вiдображень у його довгих та вузьких дзеркалах, може дiстати досить точне уявлення про свою зовнiшнiсть. Делла була струнка, i iй пощастило опанувати це мистецтво.

Вона раптом одiйшла од вiкна i зупинилась перед дзеркалом. Очi ii сяяли, як дiаманти, але за якихось двадцять секунд лице втратило своi кольори. Вона хутенько висмикнула шпильки i розпустила свое довге волосся.

У подружжя Джеймс Дiллiнгем Янг було двi речi, якими вони дуже пишалися. Одна – це золотий годинник Джима, що належав колись його батьковi та дiдовi, друга – волосся Делли. Якби цариця Савська жила в будинку навпроти, Делла часом, помивши голову, сушила б свое волосся бiля вiкна, щоб затьмарити блиск оздоб i коштовностей ii величностi. Якби цар Соломон був швейцаром у будинку, де вони жили, i зберiгав би всi своi скарби в пiдвалi, Джим, проходячи повз нього, завжди дiставав би свiй годинник, щоб побачити, як Соломон рве собi бороду вiд заздрощiв.

Прекрасне волосся Делли розсипалось каштановими хвилями, сяючи, мов струменi водоспаду. Воно спадало нижче ii колiн i вкривало, наче плащем, майже всю ii постать. Потiм вона знову, нервуючи i поспiшаючи, пiдiбрала його. Завагавшись, постояла якусь мить нерухомо, i двi чи три сльози впали на потертий червоний килим.

Мерщiй надiти старенький коричневий жакет i старенький коричневий капелюшок! Махнувши спiдницею, Делла кинулася до дверей i вибiгла з дому на вулицю, а в очах у неi ще поблискували дiамантовими краплями сльози.

Вона зупинилась перед дверима з вивiскою: «М-м Софронi. Найрiзноманiтнiшi вироби з волосся». Делла вибiгла на другий поверх i спинилася, переводячи дух, серце ii швидко билося. Мадам Софронi була здоровенна бiлява жiнка з сухими манерами.

– Чи не купите ви мое волосся? – спитала Делла.

– Я купую волосся, – вiдповiла мадам. – Знiмiть капелюшок, треба подивитися, що за товар.

Знову заструменiв каштановий водоспад.

– Двадцять доларiв, – сказала мадам, звично зважуючи в руцi волосся.

– Давайте мерщiй, – промовила Делла.

Двi години пiсля цього пролетiли на рожевих крилах – вибачайте за банальну метафору. Делла бiгала по крамницях, шукаючи подарунок Джимовi.

Нарештi знайшла. Безперечно, ця рiч була створена для Джима, i тiльки для нього. Нiчого схожого не було в жоднiй iншiй крамницi, вона вже все перевернула там догори дном. Це був платиновий ланцюжок для кишенькового годинника, простий i строгий, вiн привертав увагу коштовнiстю матерiалу, з якого був зроблений, а не мiшурним блиском – саме такими мають бути всi гарнi речi. Вiн навiть був гiдний годинника. Побачивши його, Делла вiдразу дiйшла думки, що ланцюжок повинен належати Джимовi. Вiн був такий, як Джим. Скромнiсть i гiднiсть – цi якостi були у них обох. За ланцюжок довелося заплатити двадцять один долар. У Делли лишилося ще вiсiмдесят сiм центiв, i вона поспiшила додому. З таким ланцюжком Джим у будь-якому товариствi зможе дiстати свiй годинник, глянути, котра година, бо хоч який чудовий був той годинник, а Джим iнодi дивився на нього крадькома, бо висiв вiн не на ланцюжку, а на старому шкiряному ремiнцi.

Коли Делла повернулася додому, ii захоплення трохи вщухло, натомiсть з’явилися передбачливiсть та розсудливiсть. Вона дiстала щипцi для завивання, запалила газ i почала виправляти спустошення, вчиненi великодушнiстю та любов’ю. А це завжди надзвичайно важка праця, дорогi друзi, велетенська праця.

За сорок хвилин ii голова вкрилася дрiбними кучериками i Делла стала дуже схожою на хлопчиська, що втiк з урокiв. Довгим, уважним i критичним поглядом вона глянула на себе в дзеркало.

«Якщо Джим не вб’е мене з першого погляду, – подумала, – то, глянувши вдруге, скаже, що я схожа на хористку з Конi-Айленда. Але що, що могла б я зробити з одним доларом i вiсiмдесятьма сiмома центами?!»

О сьомiй годинi кава була готова, а гаряча сковорода стояла на плитi, чекаючи, коли на нiй смажитимуться котлети.

Джiм нiколи не спiзнювався. Делла затиснула в руцi платиновий ланцюжок i сперлася на краечок стола бiля вхiдних дверей. Невдовзi вона почула його кроки внизу на сходах i на мить зблiдла. Вона мала звичку звертатися до Бога з коротенькими молитвами з приводу всяких життевих дрiбниць i тепер швиденько зашепотiла:

– Господи, зроби, будь ласка, так, щоб я все ще сподобалася йому!

Дверi вiдчинилися, Джим увiйшов i причинив iх. Його худе обличчя було заклопотане. Бiдолаха, в двадцять два роки вiн мав годувати сiм’ю! Йому давно треба було купити нове пальто, i рукавичок у нього не було.

Джим увiйшов i завмер, наче сетер, що збираеться кинутися на перепелицю. Його очi спинилися на Деллi, в них був вираз, якого вона не могла зрозумiти, i iй стало страшно. Це не були нi гнiв, нi здивування, нi докiр, нi жах – жодне з тих почуттiв, яких вона могла сподiватись. Вiн просто пильно дивився на неi, i на обличчi у нього був отой дивний вираз.

Делла зiскочила з столу i кинулась до нього.

– Джиме, милий, – вигукнула вона, – не дивись так на мене! Я обстриглась i продала волосся, бо я б не пережила, якби нiчого не змогла подарувати тобi на Рiздво. Воно знову виросте! Ти ж не гнiваешся, нi? Я повинна була це зробити. Волосся у мене росте дуже швидко. Поздоров мене з Рiздвом, Джиме, i будьмо щасливi. Ти ж навiть не знаеш, який гарний, чудовий подарунок я приготувала для тебе!

– Ти обстригла волосся? – насилу спитав Джим так, наче вiн не мiг усвiдомити цього очевидного факту, хоч його мозок напружено працював.

– Обстригла i продала його, – вiдповiла Делла. – Але ж я тобi все одно подобаюсь? Я ж така сама, тiльки з коротким волоссям!

Джiм здивовано оглянув кiмнату.

– То виходить, твого волосся вже нема? – спитав вiн з якимсь безглуздим виразом.

– І не шукай його, не знайдеш, – вiдповiла Делла, – кажу ж тобi: я його продала – обстригла i продала. Сьогоднi Свят-вечiр, Джиме. Будь зi мною ласкавий, це ж я зробила для тебе. Можливо, волосся на моiй головi i можна було б перелiчити, – в ii голосi раптом прозвучала глибока нiжнiсть, – але нiхто й нiколи не зможе вимiряти мою любов до тебе! Смажити котлети, Джиме?

І Джим раптом наче прокинувся вiд важкого сну. Вiн обняв свою Деллу. Будьмо скромнi – вiдвернiмося на якихось десять секунд i займiмося чимось iншим. Подумаймо, наприклад, яка рiзниця мiж вiсьмома доларами на тиждень i мiльйоном на рiк? І математик, i мудрець дадуть неправильнi вiдповiдi. Волхви принесли коштовнi дари, але серед них не було одного. Цей туманний натяк ми роз’яснимо пiзнiше.

Джим витяг з кишенi свого пальта пакуночок i кинув його на стiл.

– Зрозумiй мене правильно, Делл, – сказав вiн. – Нiяка стрижка, нiякi новi зачiски не примусять, щоб я розлюбив тебе, дiвчинко. Але розгорни цей пакунок – i ти зрозумiеш, чому я спершу трохи розгубився.

Бiлi спритнi пальчики розiрвали мотузку й папiр. Пролунав крик захвату, а на змiну йому – ой леле! – прийшли, як то бувае тiльки в жiнок, потоки слiз та зойки. Довелось негайно вдатися до всiх заспокiйливих засобiв, якi тiльки були в господаря квартири.

Рiч у тому, що на столi лежали гребiнцi, набiр гребiнцiв – бiчнi й заднiй, – якими Делла давно любувалася на однiй з бродвейських вiтрин. Чудовi гребiнцi, справжнi черепаховi, прикрашенi по краях дрiбними коштовними каменями, i саме того вiдтiнку, що пасував би до ii волосся. Гребiнцi коштували дорого, вона знала це, i ii серце давно вже нило вiд того, що не було нiякоi надii купити iх. Тепер вони належали iй, але де ж тi коси, що iх прикрасили б цi довгожданi гребiнцi.

А проте вона мiцно притисла iх до грудей, пiдвела нарештi затуманенi сльозами очi, всмiхнулась i промовила:

– У мене дуже швидко росте волосся, Джиме!

Делла пiдскочила, як ошпарене котеня, i вигукнула:

– О Господи!

Джим ще не бачив свого чудового подарунка. Вона хутенько подала йому на долонi ланцюжок. Матовий коштовний метал, здавалося, засяяв вiдбитим свiтлом ii гарячоi i щироi радостi.

– Ну, правда ж гарний, Джиме? Я обнишпорила все мiсто, поки знайшла його. Тепер ти можеш дивитись, котра година, хоч сто разiв на день. Дай-но менi свiй годинник. Я хочу побачити, який вигляд вiн матиме з ланцюжком.

Але Джим не послухався – вiн лiг на кушетку, заклав руки пiд голову i всмiхнувся.

– Делл, – сказав, – давай сховаемо своi подарунки до iншого часу. Вони занадто гарнi, щоб так зразу ними користуватись. Я продав годинник, щоб купити тобi гребiнцi. А тепер, гадаю, пора смажити котлети.

Волхви, тi, що принесли дари немовлятi в яслах, були, як ви знаете, мудрi люди, надзвичайно мудрi люди. Вони винайшли звичай робити рiздвянi подарунки. Бо вони були мудрi, i дари iхнi були мудрi, не виключено, що iх можна було навiть замiнити, якщо траплялися два однакових подарунки. А я розповiв вам нiчим не примiтну iсторiю про двох дурненьких дiтей, якi жили у восьмидоларовiй квартирi i зовсiм немудро пожертвували одне для одного найдорожчими своiми скарбами. Але до вiдома мудрецiв наших днiв слiд сказати, що з усiх, хто робив подарунки, цi двое були наймудрiшi. З усiх, хто приносить i приймае дари, наймудрiшi тiльки такi, як вони. Це всюди так. Вони i е волхви.




Жертви любовi


Коли любиш Мистецтво, нiякi жертви не здаються надто великими. Це передумова. Наше оповiдання приведе нас до вiдповiдного висновку цiеi передумови i в той же час покаже, що сама та передумова – неправильна. Для логiки – це новина, а як лiтературний прийом вiн, можливо, не набагато старiший за Великий Китайський мур.

Джо Лерребi, палаючи пристрастю до образотворчого мистецтва, прибув з рiвнин Середнього Заходу, де ростуть вiковi дуби. У шiсть рокiв вiн намалював картину, на якiй зобразив мiську водокачку i вiдомого городянина, що йшов повз неi. Цей результат, плiд творчих зусиль, вставили в раму й вивiсили у вiтринi аптеки поряд з качаном кукурудзи, зерна в якому складали непарне число рядкiв. Коли Джо минуло двадцять рокiв, вiн зав’язав широким бантом краватку, склав свое добро в маленький пакуночок i вирушив до Нью-Йорка.

Дiлiя Керузерс жила на Пiвднi в селi серед соснового лiсу i так багатообiцяюче справлялася з шiстьма октавами фортепiанноi клавiатури, що родичi зiбрали досить грошей, аби вона могла поiхати «на Пiвнiч» i там «завершити музичну освiту». Вони не могли передбачити, що… але саме про це ми й розповiмо.

Джо та Дiлiя зустрiлись у студii, де молодь, що вивчала живопис i музику, збиралась, бувало, щоб побалакати про свiтлотiнi, про музику, про Вагнера, творiння Рембрандта, картини, шпалери, Вальдтейфеля, Шопена, Улонга…

Джо та Дiлiя покохали одне одного, або закохались одне в одного, – як вам бiльше до вподоби, – i невдовзi побралися, бо (дивись вище) коли любиш Мистецтво, нiякi жертви не здаються надто великими.

Мiстер i мiсiс Лерребi почали хазяйнувати у квартирi, яку вони найняли. Це була квартира у вiдлюдному мiсцi, загублена так далеко, як ля-дiез на самiсiнькому лiвому кiнцi клавiатури. Вони були щасливi: Мистецтво належало iм, а вони одне одному. І от моя порада багатим молодим людям: продай усе, що маеш, i грошi роздай бiдним… можна швейцаровi, щоб пiзнати насолоду жити в такiй квартирi iз своiм Мистецтвом i своею Дiлiею.

Мешканцi таких квартир, певна рiч, пiдпишуться пiд моiм твердженням, що тiльки вони справдi щасливi. Якщо в домi пануе щастя, вiн не може бути тiсним. Хай перевернута шафа замiняе вам бiльярд, хай камiнна дошка править за трюмо, письмовий стiл – за спальню, умивальник – за пiанiно. Хай хоч усi чотири стiни, коли iм заманеться, зiйдуться, аби для вас i вашоi Дiлii лишилося трохи мiсця. Але якщо в вашому домi нема щастя, то хай вiн буде великий i просторий, щоб ви могли ввiйти через Золотi Ворота, повiсити свого капелюха на мис Гаттерас, пальто – на мис Горн i вийти через Лабрадор.

Джо вивчав живопис у класi самого великого Меджистера. Ви, звiсно, чули про нього. Бере вiн за навчання багато, а вчить мало чому, певно, це i принесло йому славу майстра ефектних контрастiв. Дiлiя навчалась у Розенштока – ви знаете, яку славу здобув цей порушник спокою фортепiанних клавiшiв.

Молодi були дуже щасливi, доки мали грошi. Так воно завжди бувае… але не буду цинiчним, iхня мета була певна i ясна. Джо в найближчому майбутньому мав навчитися малювати такi картини, щоб за право придбати iх старi джентльмени з рiденькими бакенбардами i товстими гаманцями в його майстернi били один одного обушками по головi. Дiлiя ж повинна була так опанувати Музику, а потiм стати такою байдужою до неi, щоб, побачивши вiльнi мiсця у партерi чи в ложах, захворiти горлом i лiкувати його омарами в особистих апартаментах, вiдмовляючись вийти на сцену.

Але найкращим, на мою думку, було саме iхне життя в маленькiй квартирi: палкi й тривалi бесiди вечорами пiсля повернення з урокiв; приемнi обiди вдвох i легкi снiданки; обмiн честолюбними прагненнями, коли кожне мрiяло про успiхи другого, про те, щоб допомогти йому i дати натхнення; i – вибачте менi мою безпосереднiсть – бутерброди з сиром та маслини об одинадцятiй вечора.

Однак час минав, i прапор Мистецтва схилився. Так iнодi трапляеться навiть тодi, коли прапороносець цього не хоче. Все йшло з господи i нiчого – до неi, як кажуть вульгарнi люди. Не стало грошей, щоб платити за дорогi уроки мiстера Меджистера та гера Розенштока. Та коли любиш Мистецтво, нiякi жертви не здаються надто великими. І от Дiлiя заявила, що вона даватиме уроки музики i цим зароблятиме на прожиток.

Кiлька днiв вона шукала учнiв. Нарештi одного вечора повернулася додому в пiднесеному настроi.

– Джо, милий, – сказала вона радiсно, – у мене е учениця. І ти знаеш, вони такi чудовi люди. Генерал… генерал А. Б. Пiнкнi та його дочка. Це на Сiмдесят першiй вулицi. Такий розкiшний будинок, Джо! Ти б тiльки подивився на парадний вхiд! Вiзантiйський стиль – так, мабуть, ти це називатимеш. А всерединi! О Джо, я нiколи ранiше нiчого схожого не бачила! Моя учениця – дочка генерала, Клементина. Вона менi вiдразу дуже сподобалась. Таке тендiтне створiння, вдягнута в усе бiле, а якi приемнi, простi манери! Їй лише вiсiмнадцять рокiв. Я даватиму три уроки на тиждень. Ти тiльки подумай, Джо, п’ять доларiв за урок! Це мене цiлком влаштовуе. Якщо я матиму ще двох чи трьох таких учнiв, то зможу знову вчитись у гера Розенштока. Ну, милий, не хнюпся, i давай добре повечеряемо!

– Тобi добре так говорити, Дiлi, – мовив Джо, атакуючи ножем i сокиркою банку консервованого гороху. – А я? Чи не думаеш ти, що я збираюсь витати в сферах чистого мистецтва, поки ти бiгатимеш на заробiтки? Нi в якому разi, присягаюсь кiстками Бенвенуто Челлiнi! Я, мабуть, зможу продавати газети або брукувати вулицi i приносити додому кiлька доларiв.

Дiлiя пiдiйшла й обняла його за шию.

– Джо, милий, який ти дурненький у мене! Ти повинен продовжувати свое навчання. Це ж не означае, що я кидаю музику i йду на якусь iншу роботу. Коли я веду уроки, я й сама вчусь. А за п’ятнадцять доларiв на тиждень ми зможемо жити так чудово, як живуть мiльйонери. І не думай кидати навчання у Меджистера.

– Гаразд, – сказав Джо, дiстаючи голубий салатник у формi черепашки. – Але все-таки дуже прикро, що тобi доводиться давати уроки. Це не мистецтво. І все ж ти, кохана, просто молодчина.

– Коли любиш Мистецтво, нiякi жертви не здаються надто великими, – промовила Дiлiя.

– Меджистер похвалив небо на тому етюдi, що я малював у парку, – сказав Джо. – А Тiнкл дозволив менi повiсити два етюди в його вiтринi. Може, й пощастить продати один, коли його побачить який-небудь пiдходящий iдiот з грошима.

– Я певна, що пощастить, – нiжно мовила Дiлiя. – Ну, а тепер дякуватимем долi за генерала Пiнкнi та цей шматок телятини.

Весь наступний тиждень подружжя Лерребi снiдало рано. Джо захопився етюдами при ранковому освiтленнi, якi вiн робив у Центральному парку, i о сьомiй годинi Дiлiя з нiжностями, заохоченнями та поцiлунками виряджала його, нагодувавши снiданком. Мистецтво – вимоглива кохана. Джо тепер звичайно повертався додому аж увечерi о сьомiй годинi.

Наприкiнцi тижня Дiлiя, стомлена, але повна нiжноi гордостi, урочисто поклала три банкноти по п’ять доларiв на маленький (вiсiм на десять дюймiв) столик, що стояв посеред вiтальнi (вiсiм на десять футiв).

– Клементина iнодi засмучуе мене, – сказала вона трохи стомлено. – Боюсь, що вона мало працюе над вправами, i менi часто доводиться повторювати одне й те саме по кiлька разiв. Крiм того, завжди цей бiлий одяг, вiн наганяе на мене нудьгу. Але генерал Пiнкнi – чудовий старий! Якби ти тiльки знав його, Джо. Вiн удiвець, я тобi, здаеться, казала, iнодi заходить, коли ми з Клементиною сидимо за роялем, стоiть i куйовдить свою сиву цапину борiдку.

«Ну, як справи з шiстнадцятими i тридцять другими?» – завжди питае. Джо, а якби ти бачив панелi в iхнiй вiтальнi! А килимовi портьери! Клементина трохи покашлюе. Сподiваюсь, що вона мiцнiша, нiж можна судити по ii зовнiшностi. Я справдi прив’язалась до неi: вона така нiжна i так добре вихована. Брат генерала Пiнкнi був колись послом у Болiвii.

Але ось Джо, наче граф Монте-Крiсто, вийняв десять доларiв, потiм ще п’ять, два та один – чотири справжнiсiнькi повноцiннi банкноти – i поклав iх поряд iз заробiтком Дiлii.

– Продав акварель з обелiском якомусь чоловiковi з Пеорii, – проголосив вiн приголомшливу новину.

– Не жартуй! – вигукнула Дiлiя. – Невже з Пеорii?!

– Так, так, уяви собi. Якби ти його бачила, Дiлi. Гладкий чоловiк у шерстянiм кашне i з зубочисткою. Вiн побачив етюд у вiтринi Тiнкла i спочатку вирiшив, що то вiтряк. Навiть замовив менi ще один – олiею, щоб забрати його з собою: вид Лекуонськоi товарноi станцii. А що твоi уроки музики! Ну, звичайно, щось спiльне з Мистецтвом вони мають.

– Я така рада, що ти й далi працюеш у своiй галузi, – палко промовила Дiлiя. – Ти неодмiнно доб’ешся успiху, мiй милий. Тридцять три долари! У нас нiколи ранiше не було стiльки грошей. Сьогоднi на вечерю у нас будуть устрицi.

– І фiле-мiньйон з шампiньйонами, – додав Джо. – А де виделка для маслин?

Наступноi суботи ввечерi Джо прийшов перший. Вiн поклав своi вiсiмнадцять доларiв на столику у вiтальнi i змив щось з рук – мабуть, шар чорноi фарби.

Через пiвгодини повернулась i Дiлiя. Їi права рука, обв’язана ганчiрками та бинтами, була схожа на незграбний пакуночок.

– В чому рiч? – спитав Джо пiсля звичайного обмiну нiжностями. Дiлiя засмiялась, але якось не дуже весело.

– Клементина хотiла, щоб я пiсля уроку покуштувала валлiйськi грiнки. Вона така дивачка. О п’ятiй годинi валлiйськi грiнки! Генерал теж був там. І ти б тiльки подивився, як вiн кинувся по сковороду, наче у них немае слуг. Я знаю, що Клементина хворiе: вона така нервова. Готуючи цi грiнки, вона ненароком хлюпнула гарячим розтопленим сиром менi на руку. Це був жахливий бiль, Джо! Мила дiвчинка так засмутилась! А генерал Пiнкнi! Джо, цей старий мало не збожеволiв. Вiн кинувся в пiдвал i послав когось, – здаеться, кочегара, – по мазь i все що треба. Тепер уже не дуже болить.

– А це що? – спитав Джо, нiжно беручи ii за руку i смикаючи за якесь бiле лахмiття, що стирчало з-пiд бинта.

– Це щось м’яке, – сказала Дiлiя, – на що кладуть мазь. О Джо, ти продав ще один етюд? – побачила вона грошi на столi.

– Чи я продав? – сказав Джо. – Спитай того чоловiка з Пеорii. Вiн забрав сьогоднi свою товарну станцiю i, здаеться, думае замовити менi ще один пейзаж у парку й вид на Гудзон. О котрiй годинi ти обпекла руку, Дiлi?

– Здаеться, о п’ятiй, – сумно вiдповiла Дiлiя. – Праску… тобто сир, зняли з плити приблизно в цей час. Якби ти подивився на генерала Пiнкнi, Джо, коли…

– Сядь на хвилинку, Дiлi, – сказав Джо. Вiн посадив ii на кушетку, сiв поряд i обняв ii за плечi.

– Що ти робила останнiх два тижнi, Дiлi? – спитав.

Якусь мить вона бадьорилася, дивлячись на чоловiка очима, повними любовi й упертостi, пробурмотiла щось невиразне про генерала Пiнкнi, а потiм схилила голову, i разом iз потоком слiз у неi вилилась правда.

– Я не могла знайти уроки, – призналась вона. – І я б не витримала, коли б ти кинув своi заняття. Тодi я пiшла прасувати сорочки в ту велику пральню, що на Двадцять четвертiй вулицi. Здорово я це вигадала про генерала Пiнкнi та Клементину, як ти гадаеш, Джо? А коли сьогоднi по обiдi одна дiвчина в пральнi обпекла менi руку праскою, я всю дорогу вигадувала цю iсторiю про валлiйськi грiнки. Ти ж не гнiваешся, Джо, правда? Якби я не знайшла роботи, ти, може, i не продав би своiх етюдiв тому чоловiковi з Пеорii.

– Вiн був не з Пеорii, – поволi мовив Джо.

– Ну, це не мае значення, звiдки вiн. Який ти кмiтливий, Джо, скажи, – нi, спочатку поцiлуй мене, Джо, – скажи, як це ти запiдозрив, що я не даю уроки музики Клементинi?

– Я й не пiдозрював… до сьогоднiшнього вечора, – сказав Джо. – І нiколи б не догадався, але сьогоднi я послав з котельноi наверх у пральню ганчiр’я i мазь для якоiсь дiвчини, якiй обпекли руку праскою. Я вже два тижнi працюю кочегаром у цiй пральнi.

– Так ти не…

– Мiй покупець з Пеорii, – сказав Джо, – i твiй генерал Пiнкнi – це тiльки твори мистецтва, яке не назвеш нi живописом, нi музикою.

Обое засмiялись, i Джо сказав:

– Коли любиш Мистецтво, нiякi жертви не…

Але Дiлiя не дала Джо закiнчити, затуливши йому рота рукою.

– Нi, – мовила вона. – Просто: коли любиш…




Фараон i хорал


Сопi стурбовано засовався на своiй лавi у Медiсон-скверi. Коли дикi гуси кричать, летючи по ночах високо в небi, коли жiнки, якi не мають котикових манто, стають привiтнiшi до своiх чоловiкiв, коли Сопi починае стурбовано соватися на своiй лавi в парку, це означае, що зима не за горами.

Пожовклий лист упав на колiна Сопi. То була вiзитна картка Дiда Мороза. Вiн добрий до постiйних мешканцiв Медiсон-скверу i щоразу чесно попереджае про свiй прихiд. На перехрестi чотирьох вулиць вiн вручае свою вiзитну картку Пiвнiчному вiтровi, швейцаровi готелю «На свiжому повiтрi», щоб його пожильцi могли приготуватись.

Сопi зрозумiв, що настав час заснувати у своiй власнiй особi комiтет для вiдшукання шляхiв i заходiв захисту себе вiд сувороi природи. Саме тому вiн i засовався стурбовано на своiй лавi.

У думках про те, як перезимувати, Сопi не заносився високо. Вiн не мрiяв нi про поiздку по Середземному морю, нi про сяюче небо Пiвдня i чудовi краевиди Неаполiтанськоi затоки. Три мiсяцi ув’язнення на Островi – ось чого жадала його душа. Три мiсяцi забезпеченого притулку i харчування у приемнiй компанii, далеко вiд посягань Борея та фараонiв, – це було для Сопi верхом бажань.

Уже кiлька рокiв гостинна в’язниця Блеквелл була його зимовою квартирою. Як його щасливiшi спiвгромадяни по Нью-Йорку купували кожноi зими квитки до Палм Бiч або на Рiв’еру, так i Сопi робив своi нескладнi приготування до свого щорiчного паломництва на Острiв. Тепер настав час для цього.

Минулоi ночi три недiльнi газети, якi вiн розподiлив – одну пiд пiджак, другу на ноги i третю на колiна, – не захистили його вiд холоду, коли вiн спав на своiй лавi бiля фонтана в старому парку. Тому вiн дiйшов думки, що вже час переселитися на Острiв, який дасть йому бажаний притулок. Вiн з презирством ставився до всiх подачок мiськiй бiднотi в iм’я благодiйностi. На його думку, закон був милостивiший, нiж фiлантропiя. У мiстi були численнi громадськi та приватнi благодiйнi установи, де вiн мiг би мати потрiбнi йому скромнi притулок i iжу. Але для такоi гордоi людини, як Сопi, дари благодiйностi були надто обтяжливi. За допомогу з рук фiлантропiв треба було платити якщо не грошима, то приниженням. За кожну нiч у благодiйнiй установi треба було неодмiнно платити, приймати ванну – там примушували митись, а за кожний шматок хлiба домагались вiдповiдi на рiзнi iнтимнi запитання. Куди краще бути гостем закону! Там усе робиться за встановленими правилами, зате нiхто безцеремонно не лiзе в особистi справи джентльмена.

Надумавши зимувати на Островi, Сопi вiдразу ж почав здiйснювати свiй задум. До в’язницi вело багато легких шляхiв. Найприемнiший – це розкiшно пообiдати в дорогому ресторанi, а потiм оголосити про свое банкрутство. Вас спокiйненько й без усякого галасу передають полiсменовi, а послужливий суддя зробить далi все що треба.

Сопi пiдвiвся з лави, вийшов iз скверу й переступив асфальтове море в тому мiсцi, де зливаються Бродвей i П’ята авеню. Вiн пiшов Бродвеем i зупинився перед яскраво освiтленим рестораном, де вечорами зосереджуеться найкраще з того, що можуть дати виноградна лоза, шовкопряд i протоплазма.

Сопi був упевнений у собi вiд нижнього гудзика на жилетцi й далi вгору. Вiн був поголений, його пiджак мав пристойний вигляд, а красиву чорну краватку подарувала йому в День Подяки дама-мiсiонерка. Якби йому пощастило, не викликавши пiдозри, дiстатися до столика в ресторанi, успiх був би забезпечений. Та його частина, яку буде видно над столиком, не викличе в офiцiанта нiяких пiдозр. Смажена дичина i пляшка шаблi, думав Сопi, якраз пiдiйдуть. Потiм сир, чорна кава й сигара. Сигару треба брати не дорожче, нiж за долар. Рахунок не буде такий великий, щоб спонукати адмiнiстрацiю кафе до рiзких проявiв мстивостi, а вiн, задоволений i щасливий, вирушить пiсля такоi закуски в подорож до свого зимового притулку.

Але тiльки-но Сопi переступив порiг ресторану, пильне око метрдотеля зупинилося на його потертих штанях i стоптаних черевиках. Сильнi, вправнi руки швидко повернули його i тихо виштовхнули на тротуар, врятувавши дичину вiд сумноi долi, яка iй загрожувала.

Сопi звернув з Бродвея. Здавалося, що епiкурейський шлях на жаданий Острiв вiдрiзано. Треба було вигадати iнший спосiб пробратися до в’язницi.

На розi Шостоi авеню його увагу привернула яскраво освiтлена вiтрина, де за дзеркальним склом були гарно розкладенi товари. Сопi взяв камiнь i пожбурив у вiтрину. З-за рогу почали збiгатись люди, попереду мчав полiсмен. Сопi спокiйно стояв, засунувши руки в кишенi, i посмiхався назустрiч мiдним гудзикам.

– Хто це зробив? – спитав задиханий полiсмен.

– А чи не думаете ви, що можу до цього бути причетним я? – промовив Сопi не без сарказму, проте дружньо, як людина, що вiтае свое щастя.

Але полiсмен не захотiв сприйняти Сопi навiть як гiпотезу. Люди, якi розбивають вiтрини, не залишаються на мiсцi для переговорiв iз представниками закону. Вони щодуху тiкають. Полiсмен побачив за пiвквартала чоловiка, що бiг за трамваем. Вiн пiдняв свого кийка i кинувся його доганяти. Сопi, обурений до глибини душi, поплентав далi… Друга невдача.

На протилежному боцi вулицi був ресторан без особливих претензiй. Туди заходили люди з великим апетитом i скромним гаманцем. Посуд i повiтря в ньому були важкi, суп i скатертини – рiденькi. Сюди Сопi без перешкод провiв своi викривальнi черевики та красномовнi штани. Вiн сiв за столик i проковтнув бiфштекс, млинцi, пончики та пирiг. А потiм пояснив офiцiантовi, що вiн, Сопi, i навiть найдрiбнiша монета – аж нiяк не друзi.

– Ну, а тепер кличте фараона, – сказав Сопi. – І поспiшайте: не примушуйте джентльмена чекати.

– Нiяких фараонiв! – вiдповiв офiцiант, у якого був солодкий, мов печиво, голос i очi, схожi на вишнi в коктейлi. – Гей, Коне, ходи сюди!

Два офiцiанти так вправно викинули Сопi, що його лiве вухо опинилося на нечутливому тротуарi. Вiн пiдвiвся, суглоб за суглобом, так, як розгинаеться теслярська лiнiйка, i зчистив пилюку з одягу. Арешт видавався йому рожевою мрiею. Острiв знову вiдступив кудись дуже далеко. Полiсмен, який стояв бiля аптеки, що в сусiдньому будинку, засмiявся i пiшов собi вулицею.

П’ять кварталiв прошкандибав Сопi перше нiж набрався хоробростi зробити нову спробу. Цього разу трапилася така нагода, яка, на його думку, неодмiнно мала закiнчитися успiхом. Молода жiнка, скромно i гарно вдягнена, стояла перед вiтриною, зацiкавлено розглядаючи встановленi там приладдя для голiння i чорнильницi, а майже зовсiм поруч сперся на пожежну колонку здоровенний, зовнi дуже суворий полiсмен.

Сопi надумав виступити в ролi огидного i ненависного всiм вуличного ловеласа. Елегантна зовнiшнiсть обраноi жертви i присутнiсть суворого фараона давали йому всi пiдстави сподiватися, що скоро вiн вiдчуе на своему плечi приемну руку закону i зимова квартира на маленькому затишному острiвцi буде забезпечена для нього.

Сопi поправив подаровану дамою-мiсiонеркою краватку, витягнув манжети, якi завжди ховались у рукавах, зсунув набакир капелюх i пiдiйшов до молодоi жiнки. Пiдморгнув iй, кашлянув, усмiхнувся i нахабно почав розiгрувати банальну гидку комедiю вуличного залицяння. Краечком ока Сопi бачив, що полiсмен пильно стежить за ним. Молода жiнка вiдступила на кiлька крокiв i знову зосередила свою увагу на тазиках для голiння. Сопi рушив слiдом за нею, нахабно став поруч, трошки пiдняв капелюха i сказав:

– Ах, дорогенька! Чи не хочете ви прогулятись зi мною? Полiсмен усе ще стежив. Варто було скривдженiй моло дiй жiнцi поворухнути пальцем, i Сопi вже мандрував би до раю на Островi, йому здавалося, що вiн уже вiдчувае приемне тепло полiцейськоi дiльницi. Молода жiнка глянула на нього, простягла руку i вхопила Сопi за рукав.

– Авжеж, Майку! – сказала вона весело. – Почастуеш пивком? Я б до тебе ранiше озвалась, та фараон стежить. Молода жiнка обвилась навколо враженого Сопi, як плющ навколо дуба, i вони вдвох пройшли повз полiсмена. Сопi здавалося, що вiн приречений лишитись на свободi.

На найближчому розi вiн позбувся своеi супутницi i втiк. Зупинився у кварталi, де ввечерi розливалося цiле море свiтла, де однаково легкi були серця, любовнi клятви i музика. Жiнки в хутрах i чоловiки в зимових пальтах весело перемовлялися на холодному вiтрi. Раптом страх охопив Сопi: може, хтось його заворожив вiд арешту? Вiд цiеi думки Сопi мало не охопила панiка, i, проходячи повз другого полiсмена, який велично стояв перед яскраво освiтленим театром, вiн ухопився за соломинку «порушення громадського спокою».

Сопi щодуху почав горлати хрипким голосом якусь п’яну пiсню. Вiн танцював, кричав, завивав на тротуарi i як тiльки мiг порушував спокiй.

Полiсмен покрутив кийка, одвернувся вiд Сопi й пояснив перехожому:

– Це один з тих iельських студентiв. Вони сьогоднi святкують свою перемогу над футбольною командою Хартфордського коледжу. Трохи галасу, але нiчого небезпечного. Ми маемо iнструкцiю н заважати iм.

Безутiшний Сопi припинив своi марнi домагання. Невже жоден полiсмен не схопить його за барки? Уява малювала йому Острiв як недосяжну Аркадiю. Сопi застебнув свiй пiдбитий вiтром пiджак: холод ставав дедалi пронизливiший.

У тютюновiй крамницi вiн побачив добре вдягненого чоловiка, який прикурював сигару вiд газового рiжка. Свою шовкову парасольку вiн залишив бiля входу. Сопi ввiйшов до крамницi, взяв парасольку i поволi вийшов. Чоловiк, що прикурював сигару, поспiшив за ним.

– Це моя парасолька, – твердо сказав вiн.

– Та ну? – глузливо посмiхнувся Сопi, додаючи до дрiбноi крадiжки образу. – У такому разi вам треба було б гукнути полiсмена. Я справдi взяв вашу парасольку. Чому ж ви не кличете фараона? Онде вiн стоiть на розi.

Господар парасольки йшов уже повiльнiше. Сопi теж уже передчував, що й на цей раз щастя зрадить його. Полiсмен зацiкавлено дивився на цю пару.

– Звичайно, – сказав чоловiк iз сигарою, – бачите… ну, трапляються такi помилки… я… якщо це ваша парасолька, то, сподiваюсь, ви пробачите менi… я ненароком узяв ii сьогоднi в ресторанi… якщо ви впiзнали свою парасольку… я сподiваюсь, ви…

– Авжеж, це моя парасолька, – сердито промовив Сопi. Колишнiй власник парасольки вiдступив. Полiсмен хутенько подався допомогти високiй блондинцi в манто перейти вулицю, бо за два квартали з’явився трамвай.

Сопi попрямував на схiд вулицею, спотвореною ремонтними роботами. Спересердя вiн викинув парасольку в якусь яму, бурмочучи прокляття на адресу людей у шоломах i з кийками, йому хотiлося ппасти iм у руки, а вони, здавалося, ставились до нього як до непогрiшного Папи Римського.

Нарештi Сопi опинився на однiй iз схiдних авеню, де не було нi гомону, нi метушнi. І рушив у напрямi до Медiсонскверу, бо iнстинкт, який тягне людину додому, живе навiть тодi, коли домiвкою е лава в парку.

На одному дуже тихому розi вулицi Сопi зупинився. Тут стояла стара, чудернацька церква з високим шпилястим дахом. Через фiолетовi шибки вiкна лилося м’яке свiтло. Певно, органiст грав хорал, який мав виконати пiд час вiдправи в недiлю, бо до вух Сопi долетiли солодкi звуки музики, i вiн завмер, притулившись до завиткiв чавунноi огорожi.

Високо в небi свiтив спокiйний мiсяць; екiпажiв та перехожих було небагато; пiд карнизами сонно цвiрiнькали горобцi – можна було подумати, що ви на сiльському кладовищi. І хорал, що його виконував органiст, мiцно прикував Сопi до чавунноi огорожi, бо вiн добре знав музику з тих днiв, коли в його життi були мати, троянди, плани на майбутне, друзi, чистi думки i комiрцi.

Пiд впливом музики, яка линула iз староi церкви, у зворушенiй душi Сопi сталася раптова чудесна змiна. Вiн з жахом побачив безодню, в яку впав, ганебнi днi, негiднi бажання, мертвi надii, втраченi здiбностi i цi прагнення, з яких складалося його життя.

І серце його наче у вiдповiдь на тi новi почуття забилося дужче. Вiн раптом вiдчув у собi достатньо сил, щоб боротися з лихою долею. Вiн вилiзе з цього бруду, вiн знову стане людиною, вiн переможе те зло, яке заполонило його. Вiн ще порiвняно молодий, у нього е час. Треба оживити в собi давнi палкi поривання i невiдступно здiйснювати iх. Урочистi й солодкi звуки органа зробили в його душi переворот. Завтра вiн пiде в метушливу дiлову частину мiста i знайде собi роботу. Один торговець хутром пропонував йому колись мiсце возiя. Завтра вiн знайде цого торговця i попросить узяти його на те мiсце. Вiн знову буде людиною. Вiн буде…

Сопi вiдчув, як чиясь рука лягла на його плече. Вiн швидко оглянувся i побачив перед собою широке лице полiсмена.

– Що ви тут робите? – спитав охоронець закону.

– Нiчого, – вiдповiв Сопi.

– Тодi ходiмо, – сказав полiсмен.

– Три мiсяцi на Островi, – винiс вирок суддя на другий день уранцi.




Знайдене виправлення


Стражник прийшов до в’язничноi шевськоi майстернi, де Джиммi Валентайн старанно шив заготовки, i вiдвiв його до канцелярii. Там начальник в’язницi вручив Джиммi помилування, пiдписане губернатором цього ранку. Джиммi взяв його зi стомленим виглядом. Вiн вiдбув близько десяти мiсяцiв з свого чотирирiчного строку, а розраховував пробути у в’язницi щонайбiльше три мiсяцi. Коли людина, що мае на волi стiльки друзiв, як Джиммi Валентайн, попадае на вiдсидку, навряд чи варто навiть голити iй голову.

– Ну, Валентайн, – сказав начальник, – ви вийдете завтра вранцi. Вiзьмiть себе в руки i станьте людиною. Ви непоганий хлопець в душi. Киньте зламувати сейфи, живiть чесно.

– Я? – здивовано промовив Джиммi. – Таж я жодного сейфа не зламав у своему життi.

– Не зламав, – засмiявся начальник, – звичайно, нi. Ану, глянемо. Як же це трапилось, що вас запроторили сюди за ту справу у Спрингфiлдi? Може, тому що ви не хотiли довести свое алiбi, боячись скомпрометувати когось з найвищих кiл сспiльства? Чи це присяжнi зi злостi вчинили з вами таке? З вами, безвинними жертвами, завжди трапляеться чи перше, чи друге.

– Я? – спитав бездоганно чесний Джиммi. – Та що ви, начальнику? Нiколи в життi я не був у Спрингфiлдi!

– Вiдведiть його назад, Кронiн, – посмiхнувся начальник в’язницi, – та видайте йому одяг, в якому вiн вийде. Вiдiмкнете його вранцi о сьомiй i хай прийде сюди. Обдумайте добре мою пораду, Валентайн.

Наступного ранку о чверть на восьму Джиммi стояв у канцелярii в’язницi. На ньому був огидного крою готовий костюм та пара грубих, рипучих черевикiв, якi держава надае у розпорядження своiм примусовим гостям, коли звiльняе iх.

Клерк вручив йому залiзничний квиток та п’ятидоларову банкноту, з допомогою яких, на думку закону, вiн повинен був стати знову порядним громадянином та процвiтати. Начальник в’язницi запропонував йому сигару й потиснув руку. Валентайна, № 9762, записали в книгах у графi «помилуванi губернатором», i мiстер Джеймс Валентайн вийшов на сонячне свiтло.

Не звертаючи уваги на пташинi спiви, шелест зелених дерев та аромат квiтiв, Джиммi попрямував просто до ресторану. Там вiн пзнав першi солодкi радощi свободи у виглядi смаженого курчати та пляшки бiлого вина, а також сигари, сортом вище тоi, яку дав йому начальник в’язницi. Звiдти вiн, не поспiшаючи, попрямував на залiзничну станцiю. Вiн кинув чверть долара у шапку слiпого, що сидiв коло дверей, i сiв на поiзд.

Через три години вiн вийшов у невеличкому мiстечку близько кордону штату. Вiн увiйшов до кафе якогось Майка Долана та потиснув руку хазяiновi, який одиноко стояв за стойкою.

– Вибачай, що нам не вдалось зробити цього ранiше, Джиммi, мiй хлопчику, – сказав Майк. – Зi Спрингфiлда надiйшов протест, i губернатор заноровився. Як живеш?

– Чудово, – сказав Джиммi. – У тебе мiй ключ?

Вiн узяв ключ, пiднявся сходами i вiдiмкнув кiмнату в глибинi будинку. Все лишилось так, як було, коли вiн пiшов звiдси. На пiдлозi ще лежала запонка Бена Прайса, зiрвана з комiрця цього видатного детектива, коли полiцiя взяла верх над Джиммi й арештувала його.

Джиммi вiдтягнув вiд стiни складане лiжко, зсунув набiк панель i витяг вкритий пилом невеликий чемодан. Вiн вiдкрив його i любовно оглянув найкращий набiр зломщицьких знарядь у Схiдних штатах. Це був повний набiр, виготовлений з сталi особливого гарту: найновiшi зразки свердел, знаряддя для пробивання отворiв, коловороти та бури, вiдмички, лещата, буравчики, а також двi-три новинки, якi Джиммi винайшов сам i якими пишався. Понад дев’ятсот доларiв коштувало йому виготовити все це у… у тому мiсцi, де виготовляють такi речi для людей його професii.

За пiвгодини Джиммi спустився вниз та пройшов через кафе. Тепер вiн був одягнений в елегантний, добре пошитий костюм i нiс у руцi обтертий вiд пилу чемоданчик.

– Маеш щось на увазi? – весело спитав Майк Долан.

– Я? – сказав Джиммi здивованим тоном. – Не розумiю. Я представник Об’еднаноi нью-йоркськоi компанii крихких бiсквiтних печив та пшеничних круп.

Ця заява викликала у Майка таке захоплення, що Джiммi змушений був тут же випити порцiю газованоi води з молоком. Вiн нiколи не вживав мiцних напоiв.

Через тиждень пiсля того, як було звiльнено Валентайна, № 9762, було вчинено майстерний злом сейфа в Рiчмондi, штат Індiана, причому його автор не залишив нiяких слiдiв. Викрадено було всього лише вiсiмсот доларiв. Ще через два тижнi патентований, вдосконалений, зломостiйкий сейф у Логанспортi було вiдкрито так, наче вiн був злiплений з глини, i загальна сума втрат становила пiвтори тисячi доларiв у дзвiнкiй монетi; цiннi папери та срiбло лишились незайманими. Цими справами зацiкавилась полiцiя. Тодi раптом трапилось виверження старомодного банкiвського сейфа в Джефферсон-сiтi i з його кратера вилетiло банкнотiв на суму близько п’яти тисяч доларiв. Втрати набули тепер досить значних розмiрiв, щоб стати предметом уваги Бена Прайса. Порiвняли факти, i з’ясувалась велика подiбнiсть методiв в усiх цих зломах. Бен Прайс дослiдив мiсця, де були вчиненi грабунки, i вирiк:

– Це автографи Дендi – Джиммi Валентайна. Знову взявся за свое. Погляньте на цей секретний замок – його висмикнули з такою легкiстю, наче це не замок, а редиска в сиру погоду. Тiльки вiн мае лещата, якими це можна зробити. А дивiться, як чисто пробитi засувки! Джиммi нiколи не просвердлюе бiльше одного отвору. Так, я гадаю, безсумнiвно, мiстер Валентайн. На цей раз вiн свое вiдсидить без усяких скорочень строку або цих дурниць з помилуванням. Бен Прайс знав звички Джиммi. Вiн вивчив iх, розслiдуючи спрингфiлдську справу. Далекi переiзди, швидкi втечi, нiяких спiльникiв та смак до вищого товариства – все це допомогло мiстеру Валентайну набути слави злодiя, якому щастить уникати кари. Було повiдомлено, що Бен Прайс iде по слiдах невловимого зломщика, i iншi власники зломостiйких сейфiв вiдчули себе спокiйнiше.

Якось пiсля полудня Джиммi Валентайн зi своiм чемоданчиком вилiз з поштовоi карети в Елморi, маленькому мiстечку, розташованому за п’ять миль вiд залiзницi серед дубових лiсiв штату Арканзас. Джиммi, схожий на юнака спортивного типу, який тiльки-но повернувся додому пiсля навчання в коледжi, попрямував дощаним тротуаром до готелю.

Якась молода дiвчина пересiкла вулицю, пройшла повз нього та зникла за дверима, над якими висiла вивiска: «Елморський банк». Джиммi Валентайн заглянув iй у вiчi, забув, хто вiн, i став iншою людиною. Вона опустила очi та трохи почервонiла. Юнаки з манерами та зовнiшнiстю Джиммi були рiдкiстю в Елморi.

Джиммi впiймав за комiр хлопчика, який тинявся бiля дверей банку, наче був одним з його акцiонерiв, i почав розпитувати його про мiсто, пiдгодовуючи його час вiд часу десятицентовиками. Через якийсь час дiвчина вийшла з таким виглядом, наче iй нiчого невiдомо про молодого чоловiка з чемоданчиком, i пiшла геть.

– Ця молода дiвчина, здаеться, мiс Поллi Сiмпсон? – спитав Джиммi, вдаючись до невинних хитрощiв.

– Нi, – вiдказав хлопчисько. – Це Аннабел Адамс. Їi тато власник цього банку. А навiщо ви приiхали до Елмора? Це золотий ланцюжок? У мене скоро буде бульдог. А е у вас iще десятицентовики?

Джiммi пiшов до «Готелю плантаторiв», зарееструвався як Ральф Д. Спенсер i взяв номер. Спираючись на стiл, вiн розповiв клерку в готелi про своi плани. Вiн сказав, що приiхав до Елмора на постiйне проживання i збираеться зайнятись комерцiею. Що чути, скажiмо, про торгiвлю взуттям у мiстi? Вiн думав про взуттевий бiзнес. Чи е якiсь можливостi?

На клерка справили враження костюм та манери Джиммi. Вiн сам був чимсь на зразок законодавця мод для не густо позолоченоi молодi Елмора, але тепер усвiдомлював своi недолiки. Намагаючись зрозумiти спосiб, яким Джиммi зав’язував свою краватку вiльним вузлом, вiн охоче давав iнформацiю.

Так, повиннi iснувати непоганi можливостi у взуттевiй галузi. У мiстi нема спецiального магазина взуття. Ним торгують мануфактурнi та унiверсальнi магазини. Торгiвля взагалi йде досить жваво. Вiн сподiваеться, що мiстер Спенсер вирiшить залишитися в Елморi. Вiн переконаеться, що в iх мiстi приемно жити, та й люди тут дуже товариськi. Мiстер Спенсер вирiшив зупинитись на кiлька днiв у мiстi та ознайомитись з умовами. Нi, не треба кликати хлопця, його чемодан досить важкий, вiн занесе його сам.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/o-genr/ostanniy-listok-zbirnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения